Мова війни

Yзверненні до російського населення 21 лютого президент Росії Владімір Путін зробив кілька заяв про спроби утисків із боку уряду етнічних росіян і російськомовних осіб, які проживають в Україні.

«Український парламент продовжує дискримінувати росіян, — стверджував він. — Продовжується політика дерусифікації. Російська мова зазнає утисків». Путін також указав, що особливу стурбованість у нього та його режиму викликають антиросійські настрої в Україні й східноєвропейських країнах-членах НАТО.

Напередодні вторгнення Росії Володимир Діброва прикипів до екрана свого телевізора, дивлячись трансляцію промови. Діброва, автор і професор української мови в Гарвардському університеті, каже, що багато з моментів із промови Путіна мають параноїдальне підґрунтя. Він без перебільшень скептично ставиться до претензій Путіна.

«Він живе в бункері. Він геть втратив зв’язок із реальністю, — сказав у дзвінку через Zoom уроджений донеччанин. — Як послухати, що він каже, то почуєш абсолютну маячню».

Рідне місто Діброви, Донецьк, був центром поточної ситуації — бойові дії там почалися у 2014, за кілька років до нещодавнього вторгнення Росії в Україну. Місто розташоване в східній частині України, так званому Донбасі, разом з іншими районами регіону має тісні культурні зв’язки з Росією.

З погляду мови Донбас — це певна аномалія в межах України. Російськомовних людей можна зустріти в кожному українському регіоні, хоча домінування російської зменшується з наближенням до західного кордону. Однак, на відміну від основної частини країни, більшість жителів Донбасу вважають російську мову основною. Проте трохи менш як 60% жителів регіону вважають себе етнічними українцями, а не росіянами. У 2014 році проросійські сепаратисти завоювали там популярність і вступили в бій з українською владою.

Сепаратисти у двох областях Донбасу — Донецькій і Луганській — проголосили незалежність від України, утворивши Донецьку та Луганську Народні Республіки невдовзі після Євромайдану у 2014 році. Хоча частини Донецької та Луганської областей залишаються під контролем України, більшість густонаселених міських районів знаходяться під владою повстанців. Мовні відмінності, безумовно, зіграли свою роль у цьому конфлікті: коли Росія анексувала Кримський півострів у 2014 році, Путін виправдовував це тим, що переважна більшість його жителів розмовляла російською, а не українською. Того ж року демонстранти в Донецьку спалили кілька книжок українською мовою на знак антиукраїнських настроїв.

Український уряд розглядає сепаратистські утворення та їхні органи управління як терористичні маргінальні організації. Однак 21 лютого цього року російський уряд офіційно визнав ці народи незалежними від України.

Усього через кілька днів Росія оголосила про «спеціальну військову операцію» — евфемізм, який у цьому випадку по суті означає вторгнення в Україну. Тепер бойові дії більше не обмежуються Донбасом, адже вибухи чутно по всій Україні, у багатьох її найбільших містах. З 24 лютого країни ведуть повноцінну війну на українській території, війну, якої європейський континент не бачив кілька десятиліть.

Kоли 24 лютого Росія розпочала вторгнення в Україну, величезна група людей, які до цього року не звертали особливої уваги на цей відносно маленький куточок планети, раптом усі сконцентрувалися на Україні. Люди почали активно цікавитися країною. Згідно з даними сервісу Google Тренди, який визначає популярні пошукові терміни серед користувачів Google, інтерес до країни злетів до небачених раніше висот.

До вторгнення пік пошукових запитів за словом «Україна» спостерігався в березні 2014 року, після Євромайдану. У лютому 2022 року сервіс Google Тренди підрахував, що інтерес до країни зріс у шість разів у порівнянні з березнем 2014 року.

Зі зростанням цікавості до України зростав й інтерес до її офіційної мови — української. Хоча Google не відзначає такого значного зростання інтересу до української мови, як до самої країни, нове захоплення країною та її державною мовою помітно у висвітленні російсько-української війни в ЗМІ. У додатку для вивчення мови Duolingo кількість користувачів, які вивчають українську, зросла майже на 500% після вторгнення. Цікаво те, що багатьох людей, здається, турбує одне питання:

у чому різниця між українською та російською мовою?

Протягом тижня після вторгнення допитливі користувачі Google масово шукали за запитом «різниця українська російська». Сервіси для вивчення мов Duolingo і Babbel спробували розібратися з цим питанням й опублікували дописи у власних блогах, у яких пояснили відмінності між двома мовами.

«Мови досить близькі, але зовсім різні, — стверджує Діброва. — Якщо дати російськомовній людині українську книгу чи газету, вона нічого не зрозуміє».

Для багатьох україномовних такий запит, звісно, видається дещо наївним. Дослідниця й педагог Руслана Вестерлунд переїхала з Центральної України до США в 1995 році. Вона розказала порталу MultiLingual, що відтоді вона чула кілька варіацій цього запитання й відповідала на них. За кілька тижнів до вторгнення Вестерлунд передбачливо опублікувала статтю в журналі Language Magazine, у якій завчасно розкрила мовне питання, оскільки напруженість між Росією й Україною все більше зростала.

«Запитання “У чому різниця між українською та російською мовами?” видається таким невинним і логічним, але насправді українці вже втомилися раз по раз повторювати ті самі факти, — пише Вестлунд. — Якщо ви поставили запитання “У чому різниця між українською та російською мовами?”, будьте готові вчити нові слова, як-от лінгвоцид, мовні утиски, заборонена мова, мовна дискримінація, статус мови, а також мовна меншовартість».

Однак історії цих мов тісно переплетені, тож це справедливе запитання — особливо якщо його ставлять люди, які, імовірно, до лютого цього року майже нічого не знали ні про російську, ні про українську. Разом із білоруською та русинською ці дві мови складають східнослов’янську підгрупу. Мови цієї підгрупи відокремилися одна від одної відносно недавно, тому мають високий ступінь лексичної та граматичної схожості.

Ця схожість, а також відповідні зусилля Російської імперії та Радянського Союзу з «русифікації» України й інших територій часто призводили до помилкового уявлення про те, що українська мова є просто діалектом російської. Тобто різниця між ними така ж, як, скажімо, між різновидами англійської, якими спілкуються у Великобританії та Північній Америці. Певною мірою русифікація України (а, отже, і її мови) стала в пригоді російській пропаганді, яка просуває ідею так званої «спеціальної воєнної операції», що наразі триває в країні. У своєму зверненні до народу 21 лютого Путін стверджував, що «сучасну Україну цілком і повністю створили більшовики», які, за його словами, навмання визначили кордони Української Радянської Соціалістичної Республіки під час соціалістичної революції 1917 року.

Українці часто стверджують, що Росія утискала українську мову впродовж усієї її історії. Дехто навіть заявляє, що стався повний «лінгвоцид». З іншого боку Путін і частина росіян стверджують, що поточна українська влада переслідує носіїв російської мови. Хоча актуальні події, безсумнівно, виходять за межі простої соціолінгвістики, подібна напруга може бути основним фактором у таких геополітичних протистояннях, часто передуючи відкритому воєнному конфлікту.

Є старе прислів’я на їдиші, яке здається особливо влучним у такі часи: «Мова — це діалект, у якого є армія та флот». Якщо військовий потенціал країни дійсно є показником статусу її державної мови, тоді не виникає ніяких сумнівів, що українська справді є окремою мовою.

Проте погляд на нинішню війну через призму історичної та соціолінгвістики може пролити більше світла на те, як мовні проблеми сприяли конфлікту.

Дитинство Діброви пройшло в Радянському союзі, і він стверджує, що постійно перемикався між російською й українською. Він ніколи не відчував «чіткого розмежування» між двома мовами, але загалом волів використовувати українську.

«Удома ми говорили російською. Українська завжди віталася, — говорить Діброва. — Але коли прийшов час визначитися, я обрав українську».

Хоча Діброва й стверджує, що його ніколи не утискали за використання української мови, він також визнає, що радянська влада намагалась упослідити українську, вважаючи її мовою низького престижу. І Російська імперія, і Радянський Союз проводили політику русифікації, змушуючи неросіян асимілюватися в російську культуру. Не могла русифікація не вплинути також і на мови, якими послуговувалися на всій Росії та її колишніх територіях.

Навіть за межами України неважко побачити довготривалі наслідки цієї політики. Візьмемо до прикладу Казахстан. Місцева казахська мова зараз оформлюється кирилицею, як і російська. (Однак слід зазначити, що нещодавно в країні ухвалили стратегію повного переходу на латинський алфавіт до 2025 року.)

Казахська мова походить із тюркської групи й жодним чином не пов’язана зі слов’янськими мовами, для яких і була колись розроблена кирилиця. Те, що казахи використовують це письмо, далеко не випадковість. Носії казахської використовували дещо модифікований шрифт на основі арабської мови протягом століть, поки радянська влада не змусила їх перейти на латинку наприкінці 1920-х років. Трохи більше ніж через десятиліття радянська влада впровадила інший закон, змінивши первинну систему письма на кирилицю. Однак за межами сучасної території Казахстану багато носіїв казахської мови в Китаї й Афганістані продовжують писати, використовуючи письмо на основі арабської мови.

Подібна історія відбулася й з іншими неросійськими мовами, якими спілкувалися мешканці колишніх (і поточних) територій Росії. У випадку з українською мовою ця русифікація сягає вглиб історії, до заснування Радянського Союзу.

«Радянська політика щодо української мови була своєрідним продовженням російської імперської політики, — стверджує Діброва. — Нічого такого, усі терпіли, але фактично мову загнали у своєрідне культурне гетто».

Російська імперія направду розглядала українську мову як молодший діалект російської. У документах перепису населення кінця 19 століття цю мову офіційно називали «малоросійською», тоді як прабабцю сучасної російської називали «великоросійською». Протягом усього існування Російської імперії існувало кілька законів і стратегій, які намагалися маргіналізувати українську мову. Дослідники з української громадської організації Euromaidan Press, яка публікує інформацію про історію та поточні події в Україні, виявили щонайменше 60 випадків заборони української мови іноземними державами протягом трьох десятиліть.

Хоча імперські держави на кшталт Великої Британії чи Сполучених Штатів здійснювали мовну асиміляцію через обов’язкову освіту англійською мовою для корінного населення колоній, історики відзначають, що Російська імперія не мала належної освітньої інфраструктури, щоб імітувати цей підхід. Натомість імперія обмежувала чи навіть забороняла публікацію творів певними мовами національних меншин. Наприклад, Валуєвський циркуляр 1863 року обмежував кількість україномовних видань, які можна було друкувати та поширювати на теренах імперії. Автор цього указу Петро Олександрович Валуєв був глибоко стурбований тим, що українські та польські націоналістичні рухи загрожували імперії. За його логікою, заборона україномовних публікацій могла обмежити поширення українського націоналізму.

У статті для Language Magazine Вестерлунд наводить подібний випадок наприкінці 18 століття, коли Синод Російського Патріархату заборонив друкувати книгу з українським алфавітом і заборонив переклад літератури українською. Хоча ці випадки часто наводять як аргументи на користь того, що Російська імперія та Радянський Союз вчинили повний лінгвоцид української мови, важливо зазначити, що це вдалося лише частково.

Хоча наміри й були подібними: підкорити чужі народи та стерти їхню культурну й мовну ідентичність, проте наслідки російської цензури українських текстів бліднуть у порівнянні з обов’язковою освітою англійською в Північній Америці. У Сполучених Штатах переважна більшість корінних жителів розмовляє англійською як основною. Дуже мало мов корінного населення країни мають понад 100 00 носіїв, і багатьма з цих мов більше не розмовляють взагалі. А от українська мова має майже 50 мільйонів носіїв, багато з яких навіть не ідентифікують себе як українці.

Але цензура, безперечно, сприяла поміщенню української мови в умови, які Діброва називає «культурним гетто». Ця мова ніколи не мала жодного офіційного статусу на території України до 1990 року, до здобуття країною незалежності. Згадуючи своє дитинство в Радянському Союзі, Вестерлунд розповіла MultiLingual, що хоча на її пам’яті українська мова ніколи не була заборонена, між російською й українською була чітка різниця в престижі.

«Українську завжди сприймали як мову села, — зазначає вона. — Це була другосортна мова, не престижна». Вона додала, що російська завжди здавалася вишуканішою мовою. У дитинстві, наприклад, вона з друзями гралася в ляльки й розмовляла російською з крутішими, стильнішими ляльками, а українською — зі схожими на селян.

Хоча Діброва без вагань стверджує, що радянська мовна політика мала відчутний негативний вплив на його ідентичність як україномовного, він також зазначає, що політичні еліти в Росії й Україні, однак, намагалися маніпулювати мовним питанням.

«Україна де-факто є двомовною країною. Це мовне питання є по суті політичним вибором», — уточнює Діброва. Він також зазначає, що українська мова стала важливим фактором кристалізації національної ідентичності українців після здобуття незалежності в 1990-х. «Люди переходили на українську, щоб просто показати на якому вони боці».

Молоді нації та/або нації, які нещодавно здобули незалежність, зазвичай чіпляються за певні ідентифікаційні фактори, які відрізняють їх від сусідів, фактично об’єднуючи населення країни під однією парасолькою. Діброва й Вестерлунд поділяють думку, що для України об’єднувальним фактором є мова.

Після отримання незалежного статусу в 1991 році Україна надала статус державної лише одній мові — українській. На відміну від сусідньої Білорусі, Україна вирішила не надавати російській мові офіційного статусу. Цікаво те, що білоруська мова стала мовою меншин на власній батьківщині, тоді як українська мова переважає в усіх аспектах українського суспільства, навіть у регіонах, де російська мова має велику когорту носіїв.

На це є кілька причин, але саме з прийняттям російської мови як офіційної після здобуття незалежності, імовірно, і пов’язаний занепад білоруської мови. Діброва стверджує, що Білорусь, а отже, і білоруська мова, особливо постраждала під час Другої світової війни. Проте історики також відзначають, що після надання Білоруссю офіційного статусу російській мова в 1995 році білоруська була фактично стерта з «усіх сфер суспільного життя».

Українська продовжувала домінувати так, як сусідська мова просто не змогла. Коли країна здобула незалежність від іноземної влади, населення зробило сильний акцент на важливості української мови. Діброва каже, що багато українських батьків і дідусів із бабусями, які виросли двомовними, вирішили говорити зі своїми дітьми українською, а не навчати їх обох мов.

«Люди похилого або середнього віку кажуть: “От ми зазвичай говоримо російською, але хочемо, щоб наші діти чи онуки говорили українською”», — стверджує Діброва.

У перші роки незалежності України російська все ще зберігала вищий рівень престижу, ніж українська. Ігор Марач згадує, що під час навчання в коледжі наприкінці 1990-х його однокурсники переважно спілкувалися між собою російською. Марач, нині генеральний директор українського перекладацького агентства Technolex, каже, що російська мова явно домінувала в багатьох сферах життя країни до Помаранчевої революції, серії протестів проти корупції після президентських виборів у країні 2004 року.

«Вплив російської культури був надто сильним усюди: від індустрії розваг до науки. Однак у 2004 році, після Помаранчевої революції багато з нас почали розуміти цінність рідної мови».

Розмови про мовну політику, принаймні в Північній Америці, часто обертаються навколо доступу до мовних послуг. Носіям мов меншин намагаються надати доступ до інформації рідною або основною мовою спілкування. В Україні про це насправді не йдеться.

Три десятиліття після того, як країна відокремилася від Радянського Союзу, політики в країні грали у своєрідне мовне перетягування каната. На початку сучасної історії держави багато проросійських політиків хотіли, щоб країна зафіксувала російську мову як державну за прикладом Білорусі в 1995 році.

Проукраїнським політикам вдалося заблокувати прийняття такого закону за президента Віктора Ющенка, який перебував на цій посаді з 2005 по 2010 роки. Невдовзі його наступником став Віктор Янукович. Янукович тривалий час проголошував свою підтримку визнання російської як мови меншин. Тому його проросійська адміністрація врешті-решт приймає закон, який надавав російській статус регіональної мови на половині території країни, у всіх її східних і південних регіонах, де вона досить поширена й зараз.

Після того, як Янукович був усунений у розпал протестів Євромайдану, країна ще більше спробувала дистанціюватися від російського впливу, що відбилося в її поточній мовній стратегії.

«Після (Євромайдану) та першого російського вторгнення на Донбас і Крим багато українців перестали відвідувати Росію, перестали дивитися російські фільми тощо, — стверджує Марач. — У нашій компанії, яка надає мовні послуги українською та російською мовами, ми зафіксували, що попит на український переклад зріс. До цих подій замовлення з мовною парою EN-RU становили близько 75% наших обсягів».

Закон, прийнятий у 2019 році, вимагає, щоб українська була основною мовою суспільного простору. Таке рішення отримало значну критику не лише з боку російського уряду, а й носіїв інших мов меншин, таких як угорська та румунська. Закон має кілька основних принципів, але особливо цікавою є вимога, щоб підприємства використовували українську мову як мову за замовчуванням. Це означає, що вивіски, меню й інші засоби комунікації з клієнтами мають бути українською мовою, навіть у регіонах, де переважає російська або інші мови меншин.

«Цей закон серйозно вплинув на українську галузь мовних послуг, — зазначає Марач. — Частка українських перекладів у нашій компанії стала більшою за російську. Ми навіть почали відчувати своєрідну нестачу українських спеціалістів на ринку».

За словами Марача, таке законодавство відіграє важливу роль у вирізненні України та її культури з тіні нав’язливого сусіда. Кремль різко розкритикував цю стратегію, використовуючи її як дипломатичну зброю проти України. Проте Марач і Діброва стверджували, що люди можуть вільно спілкуватися російською в побуті. «Я маю запевнити вас, що в нашому повсякденному житті ми могли використовувати будь-яку мову за вибором, включно з російською», — каже Марач.

Xоча сьогоднішня війна наразі є набагато більшою й серйознішою проблемою, ніж якесь мовне напруження, політичні еліти продовжують використовувати мовний тиск як інструмент, щоб спровокувати обурення позицією своїх опонентів. Україна далеко не єдина країна, яка боролася з гегемонією російської мови після розпаду Радянського Союзу. Інші країни колишнього Радянського Союзу, як-от Молдова й Узбекистан, наполягали на ухваленні законів, подібних до українського закону про мову 2019 року, до яких так само критично ставився російський уряд.Діброва відкинув цю критику, характеризуючи її як «російську параною». Він стверджує, що значною мірою мовна напруга є проблемою політичних еліт, ніж пересічних українців, які можуть говорити російською чи українською як основною мовою (або в багатьох випадках — обома мовами). Він також наголосив на тому, що більшість українців — незалежно від їхньої рідної мови — ідентифікують себе не як росіяни, а саме як українці.

«Хоча в моїй родині розмовляли російською, я ніколи не відчував себе росіянином, — зазначає Діброва. — Сьогодні все більше людей переходять на українську. Чому? Бо тепер це політична позиція. Вони не почуваються росіянами».  

 

Andrew Warner is a staff writer for MultiLingual.